Творчий Всесвіт Яна Пашка

Завтра в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту відкривається виставка одного з найнеординарніших митців-шестидесятників Закарпаття Яна Пашка. Художник відомий далеко за межами краю завдяки яскравому стилю та цікавому авторському підходу до живопису. Його роботи є в галереях та приватних колекціях Чехії, Словаччини, Угорщини, Росії, Польщі, Ізраїлю, США.
Дитинство у трьох державах
Ян Пашко народився 7 серпня 1934 року в чеському містечку Великі Поричі. У той час Закарпаття входило до складу Чехословаччини, а політична ситуація у світі була такою ж напруженою, як і зараз. Батько майбутнього митця Михайло загинув у Судетах, коли Яну було всього п’ять років. Невдовзі він з мамою переїхав до Мукачева. Та довго в місті над Латорицею сім’я не прожила. У пошуках кращої долі довелось знову змінювати адресу. На цей раз сім’я оселилась в Угорщині. Саме в місті Бічке юний мрійник із мистецьким хистом і закінчив перші три класи початкової школи.
-Влада тоді в Закарпатті мінялась, мов пориви вітру – сьогодні – чехи, завтра – угорці, – згадує пан Пашко. – Так же мінялась географія Європи… Передвоєнний стан, війна, вибухи, постріли… Призвичаїтись, безумовно, було нелегко. Звідусіль «віяло» нестабільністю», політичними переслідуваннями… Отож після приходу «совєтів» ми вирішили, що житимемо в Берегові. Там я і закінчив семирічку. Тож золота пора дитинства минула у трьох державах. Згадати є що, є над чим і порозмірковувати…
Від військового писаря – до митця
У 1949 році Ян Пашко вступив до Хустського профтехучилища на відділення червонодеревників. У вільні години брав пензлі та фарби і експериментував, бо знав, що його покликання – не робітнича професія, а творчість.
-У моїй родині ніхто не малював, професійних майстрів пензля, чи б пак взагалі поціновувачів живопису ніколи не було. Дати ази, чи то якісь основи мені могли тільки чужі люди, проте я твердо вирішив, що опаную малярство, буду митцем, – ділиться думками сивочолий чоловік із люлькою в руці та юнацькими іскринками ентузіазму в очах.
Проте у свої сили Ян Михайлович ще не дуже вірив. Тож незабаром  вступив до Калінінградського військово-технічного училища. Там він вдосконалював творчі навики, оформляв кімнати відпочинку, їдальню, маршові майданчики, займався настінним живописом. І коли одного разу замполіт побачив його роботи, то був від них у такому захваті, що порадив студенту негайно покинути навчання в училищі і вступити до фахового вишу.
-У 1958 році я вступив до Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва (сьогодні – коледж ім. А.Ерделі). Із-поміж однокурсників був найстаршим, тож деколи «виховував» товаришів, серед яких були і добре відомі у нашому краї Іван Маснюк, Петро Фелдеші, Ласло Гайду,  – розповідає митець. – З особливою теплотою згадую сьогодні уроки Федора Манайла. Маестро живопису прищеплював нам особливе відчуття кольору, простору, динаміки на полотні та потяг до вивчення етнографії.
Згодом Ян Пашко продовжив поглиблювати знання у Санкт-Петербурзі, в тодішній Ленінградській академії мистецтв, де освоював ази мистецтвознавства. Дипломна робота молодого дослідника — багатющий фактичний матеріал, який Ян збирав, мандруючи селами Хустщини впродовж кількох років. На сьогодні це одне з найґрунтовніших досліджень, де зафіксовано та проаналізовано вишивку, різьбу та кераміку Мараморощини.
Творчі пошуки філософа пензля
У студентські роки пан Пашко захопився творчістю Ван Гога, постаті далеко не пересічної на мистецькому небосхилі світу, складної та суперечливої, але, однозначно, дуже талановитої. Проте в радянський час постімпресіонізм вважався забороненим, про творчість прихильників цієї течії навіть не говорилося вголос. У ті часи взагалі багатьох майстрів пензля звинувачували у формалізмі та космополітизмі. Однак Ян Пашко почав працювати саме в цьому напрямку. Не боявся бути відкинутим у найвищих художніх колах, не переймався тим, що його не зрозуміють пересічні поціновувачі живопису. Разом з тим, йому імпонували твори Дерена, Модільяні, Гогена, Тулуза-Лотрека, з доробком яких він, як правило, знайомився зі шпальт угорських та словацьких видань. Та в той же час Ян Михайлович не копіював творів улюблених авторів, розробляв власний авторський почерк.  В академії завзято студіював основи класичного рисунку та живопису, але на практиці вдало поєднував суворі мистецькі канони із закарпатським декоративізмом.
Після отримання диплому художник вирішив не залишатись у російському мегаполісі, а повернутись додому, в рідний край, де лунала верховинська соната потічків, дороги навіювали запах дитинства і сиві Карпати, підпираючи небо, випромінювали найжиттєдайнішу енергію в світі.
У Закарпатті дихалось легше та спокійніше… Хоча оселився в Хусті, та активно працював і виставлявся у всій області, був учасником і пленерів, і симпозіумів, і оздоблював культурно-дозвіллєві, оздоровчі та торговельні об’єкти чи не в кожному куточку Срібної Землі.
У Художфонді працював разом із Юрієм та Наталією Герц, Ласло Гайду. Серед проектів, якими пишається дотепер, — герб та знак на в’їзді до Хуста, хрест на Красному Полі та проект краєзнавчого музею у місті над Тисою.
Невловимий співець прекрасного
Тематика робіт Яна Пашка різноманітна. Його твори експонувались на багатьох всеукраїнських та міжнародних виставках. Серед тем переважають історико-етнографічні та філософсько-релігійні, хоча є й чимало пейзажів, натюрмортів, портретів…
Серед найвідоміших полотен: «Вечір в горах» (1964), «На полонині Руна» (1965), «Скорбота» (1965), «Анночка» (1966), «Серпень» (1967), «Народні умільці» (1970), «Вид на Ісаакій» (1971), «Бухара» (1972), «Танок слов’ян» (1979), «Наш рідний край» (1980), «Північне сяйво» (1984), «Викрадення Європи» (1986), «Апофеоз» (1989), «Перевтілення» (1990), «Іван Хреститель» (1991) та інші.
Пан Пашко є не просто митцем. Він вважається одним із фундаторів народного творчого об’єднання художників та народних умільців «Митець Верховини», яке працює в Хусті вже більше, ніж 60 років. Крім того, він допоміг самоутвердитись багатьом юним майстрам пензля, та при тому є дуже скромною й абсолютно не публічною особистістю.
-Підходячи до певної ювілейної межі, люди звикли підбивати підсумки діяльності. Я не буду цього робити. Просто хочеться дивитись вперед і жити, – зауважує 80-річний художник. – Мені приємно, що залишив на землі слід і в дітях, і в роботах, маю чудових онуків, люблячу дружину Едіту, багатьох митців-послідовників. Це, гадаю, найважливіше.
Слід зазначити, що найкращою метафорою, яка б уособлювала основні людські й мистецькі чесноти Яна Пашка, до сьогодні залишається сковородівське: «Світ ловив мене, та не впіймав». Постійно змінюючись, він не втрачає ані творчої форми, ані особистого «секрету». Не ставлячи вже перед собою особливих завдань, не обертаючись у бік теорій чи ідеологій, Ян Михайлович продовжує пошук своїх живописно-пластичних кодів, відкриваючи в кожному дні безкінечність Всесвіту.
Марина Штефуца.